Перейти до основного вмісту

Кинув оком на нас, хрюкнув і впав у сніг.


Їду із Сміли до Черкас через Білозір'я. Старенький ПАЗік, як стрикозєц, скаче ямками і зупиняється біля школи.

В салон забігає радісний гурт школярів з червоними щоками, розхристаними куртками і грамотами "За високі спортивні досягнення" в руках.

Малеча швиденько кидає гроші за проїзд на капот (кришка, яка прикриває мотор у ПАЗіку) і стрімголов летить на задні сидіння продовжуючи гомоніти і навіть трохи кричати.

Крепкий хлопчина у засніженій шапці і на всі боки розкритою курткою шукає у кишенях гроші. Кинув гривню на капот і стоїть аж притупцюючи шукає де ще в нього розіпхані ті гроші.

Водій дивиться на нього, сміється і так голосненько каже:
- Та не шукай ти ті гроші по карманах. Зараз порвеш, а мати дома лупки дасть по сраці! Застібнись і йди сідай!

Хлопчина зрадів та поки біг до своїх колег на гальорку зашпортався і ледь не впав.
- Оце тобі повезло! - прикрикнула дівчинка - Ну єслі так. То тепер ти ісполняєш желаніє. Я виходитимеш з автобуса, то хрюкни і впади в сніг!

За кілька хвилин автобус зупинився, когорта дітей висипалась із салону. Ми, пасажири, які їдуть на Черкаси, всі дивились на хлопчину, що йшов останнім.
- На, хоть грамоту подержи - впевнено сказав хлопчина своїй колезі.

Кинув оком на нас, хрюкнув і впав у сніг. Ми посміхнулись, водій закрив двері, автобус поїхав.

Небезпечна штука ці ігри на бажання, я б певно згорів від сорому і не зробив би такого.

От таке.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Поминальні дні - в якості культурної екскурсії. ч.1

Вам доводилось колись бувати на великому весіллі, там де женщіни одягненні по останньому слову моди (мєха, перли, каблуки й болото), де мужчини, мов гусари, всі як на підбір, в костюмах (хто у випускних, а хто у весільних), якщо мужчини стоять купками,табачать чи просто гомонять, то не озброєним оком можна одразу побачити тенденції модних базарних бутіків того чи іншого року. Якщо гурт збирається з однолітків, то можна взагалі всю колекцію сезону "Випускний-Весілля" побачити. Якщо не доводилось побачити своїми очима се дійство, то не гайте часу і мерщій плануйте на вихідні (в якості культурної екскурсії) відвідати безкоштовне (на відміну від весілля) шоу, що носить назву "Поминальні дні".



Мені пощастило, що з дитинства мене намагались привчати до всілякого роду "життєвого" етикету. Не того, де розповідають, що в лівій руці тре тримати вилку а в правій стакан, а такого знаєте, злободенного напівритуального.
Мені бабуся забороняла їздити на вєліку по кладов…

Володарі часу

Замав нову звичку. Ще взимку в героїчному місті на Че (м.Черкаси) люд (у основі своїй з фейсбуку) протестуючи проти свавілля перевізників кріпко і гонорово сказав: "Всьо, галяк! Ми вашими коритами не користуємось! Катаєм на траліках або на крайняк ходим пішки".
Мені ця ідея припала до душі і вирішив я долучитись до цього безпрецендентного прояву громадської ініціативи та й почав шльопати на роботу пішки. Добре, що до роботи мені не далеко, всього 3,5 кілометри, та і в межах мегаполісу (м. Черкаси) поняття "далеко" доволі суб'єктивне, адже маючи хоча б крапелиночку сили волі місто можна пройти з кінця у кінець за годину (ну дві якщо ви вже геть інфузорія).
Так от, я взагалі не про це. Поки була зима ходити пішкарусом було круто, але не дуже цікаво. На третій чи четвертий день зустрічаєш по дорозі уже знайомі обличчя. Знаєте як воно у маршрутках буває, протупиш раз у тисячоліття, заходиш у автобус глядь по сторонах, а там не знайомі люди і тут розумієш шо промах…