Перейти до основного вмісту

"Громадськість - влада - АТОшніки - земля" - що тут не так

Процес виділення землі ветеранам війни став лакмусовим папірцем внутрішніх стосунків у державі.
Як я уже зазначив у попередньому тексті, держава вирішила виокремити частину свого населення, дякуючи їй за жертву і безстрашність, надаючи першочергове право на отримання соціальних вигод. Так у 12-й статті Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту є пункт 14 у якому зазначено що, учасникам бойових дій надаються пільги на першочергове забезпечення жилою площею осіб, які потребують поліпшення житлових умов, та першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва.

Варто зазначити, що пункт цей з’явився задовго до війни на сході. До 2014 року, цей пункт, мало кого хвилював. Адже бо будь хто у разі потреби міг звернутись до держави з проханням виділити землю, але за цю справу ніхто не брався.Передбачаючи саботаж з боку відповідальних осіб і чітко розуміючи недостатність знань власних прав і обмеженість впливу, суспільство, у широкому розумінні цього слова, не користувалось цією можливістю. Та ось з’явились ті, кому це право надається поза чергою і обурення пасивного суспільства почало зростати. 

Єдине питання, яке формує порядок денний будь-яких стосунків між людьми, організаціями, соціальними інститутами і т.д.  питання “Хто ти такий?”. Обурення суспільства завжди спирається на це питання. Якщо раніше відповідь була “Той хто пішов боронити державу замість тебе” то з плином часу відповідь на це питання стала “Той хто лізе без черги”. 
Як на мене, це  найпростіше пояснення суспільного резонансу довкола реалізації ветеранами війни прав на отримання пільги. А якщо це все обтяжити “привілейованим” статусом, у нашому випадку це депутат і батько заступника мера, то обуренню не буде меж.
Особисто моя позиція щодо надання пільг утопічна і більше схожа на позицію пана Шарікова Поліґрафа Поліґрафовича. 
Я вітаю отримання землі “АТОшніками”, підтримую право ветеранів вибрати населений пункт у якому вони бажають отримати землю чи житло і завжди радію, уже навіть не заздрячи, коли ветерани знаходять себе у владі чи реалізують інакшим чином свої права.

Але моя позиція так само спирається на головне питання “Хто ти такий?”. Я солідарний із державою у її бажанні винагородити частину суспільства, особливо у частині де написано “потребують”. Але мені здається, що ті хто зараз форсованими темпами отримує клапті землі не можуть дати чітку відповідь на головне питання і не зможуть заявити “Я той хто потребує!”.

Руйнуючи штучно створену ілюзію треба визнати, що за правом отримати ділянку для будівництва чи ведення господарства переважна більшість прагне отримати право продажу для отримання прибутку. І це абсолютно нормально, бо не можуть всі вести господарство і я впевнений, що більшість не зможе побудувати будинок на виділеній землі. Але для цього не створено легальних умов. Напевно краще було б запровадити механізм викупу першочергового права. Тобто, розпорядник землі пропонує на вибір отримувачу пільги або фактично землю або компенсацію за ринковою ціною і збереження землі у власності громади. Я описав процес кострубато, але принцип зрозумілий. 

Це проблема системна, як завжди знайшлись добрі люди які прогалину у системі вирішили заповнити собою. Тіньові схеми концентрації землі в руках однієї чи групи осіб стали нормою. І ми сприймаємо такі факти абсолютно спокійно. Говоримо про резонанс тільки тоді коли це стосується скандальних осіб. 

Для того щоб критикувати процес виділення землі, необхідно провести аудит раніше наданих ділянок. Я впевнений, що результати будуть вражаючі. Тому не варто зациклюватись на батькові заступника мера чи на персоні депутата, цей “скандал” вщухне протягом кількох днів, але гомін від нього ще довго буде турбувати і так не спокійне суспільство.

Мусимо визнати проблему, треба визначити причини і просувати зміни для нормалізації ситуації. Адже всі ці “соціальні” потрясіння точно не призводять до зміцнення наших позицій. Хотілося б звернутись до здорового ґлузду місцевих еліт з проханням відкласти прийняття таких рішень до кращих часів, для збереження спокою. Від подібних рішень, оголений суспільний нерв може зреагувати надто гостро. Сподіваюсь на тверезий розум, а от чи не дарма подивимось.  


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Поминальні дні - в якості культурної екскурсії. ч.1

Вам доводилось колись бувати на великому весіллі, там де женщіни одягненні по останньому слову моди (мєха, перли, каблуки й болото), де мужчини, мов гусари, всі як на підбір, в костюмах (хто у випускних, а хто у весільних), якщо мужчини стоять купками,табачать чи просто гомонять, то не озброєним оком можна одразу побачити тенденції модних базарних бутіків того чи іншого року. Якщо гурт збирається з однолітків, то можна взагалі всю колекцію сезону "Випускний-Весілля" побачити. Якщо не доводилось побачити своїми очима се дійство, то не гайте часу і мерщій плануйте на вихідні (в якості культурної екскурсії) відвідати безкоштовне (на відміну від весілля) шоу, що носить назву "Поминальні дні". Мені пощастило, що з дитинства мене намагались привчати до всілякого роду "життєвого" етикету. Не того, де розповідають, що в лівій руці тре тримати вилку а в правій стакан, а такого знаєте, злободенного напівритуального. Мені бабуся забороняла їздити на в

Володарі часу

Замав нову звичку. Ще взимку в героїчному місті на Че (м.Черкаси) люд (у основі своїй з фейсбуку) протестуючи проти свавілля перевізників кріпко і гонорово сказав: "Всьо, галяк! Ми вашими коритами не користуємось! Катаєм на траліках або на крайняк ходим пішки". Мені ця ідея припала до душі і вирішив я долучитись до цього безпрецендентного прояву громадської ініціативи та й почав шльопати на роботу пішки. Добре, що до роботи мені не далеко, всього 3,5 кілометри, та і в межах мегаполісу (м. Черкаси) поняття "далеко" доволі суб'єктивне, адже маючи хоча б крапелиночку сили волі місто можна пройти з кінця у кінець за годину (ну дві якщо ви вже геть інфузорія). Так от, я взагалі не про це. Поки була зима ходити пішкарусом було круто, але не дуже цікаво. На третій чи четвертий день зустрічаєш по дорозі уже знайомі обличчя. Знаєте як воно у маршрутках буває, протупиш раз у тисячоліття, заходиш у автобус глядь по сторонах, а там не знайомі люди і тут розумієш шо