Перейти до основного вмісту

У трикутнику “громадськість - влада - АТОшніки” стався збій

Вже п’ять років точиться війна на сході нашої держави. Починаючи з 14-го року сотні тисяч Українців не побоялись стати на захист країни і взяли до рук зброю. Вони свідомо кидали свої затишні домівки і без роздумів йшли у невідоме. Йшли не вагаючись і не думаючи про наслідки для себе і своєї родини, бо країну треба захистити. 

Саме ця рішучість дала можливість зупинити наступ Росії у глиб нашої держави, саме ця рішучість окремих людей, вберегла від масової (примусової) мобілізації сотні тисяч, а то й мільйони громадян. За цю рішучість Держава вирішила виокремити частину свого населення, дякуючи за їх жертву і безстрашність, надавши першочергове право на отримання соціальних вигод. Логіка проста: “У складний час ви підставили плече державі - держава не забула і готова, у будь який час, підставити своє плече вам”.
Все це чудово і схоже на логічну розповідь, навіть більше це схоже на казку. Але жодна казка не обійдеться без негативних героїв, бо без негативного героя не можна чітко сформулювати мораль історії.Треба чітко розуміти, що світ не ідеальний і завжди знайдеться місце для зради, так як завжди є місце перемозі.

Спочатку, перебуваючи у стресі, більшість українців глибоко переймались війною. Певно не було жодної родини де тема війни була б переважена якимись іншими подіями. Але стрес не може тривати довго, і не може постійно тримати в тонусі суспільство. Спочатку тему війни витісняли економічні незгоди. Політичні спекулянти це активно розкручували сподіваючись, нема чого це замовчувати, і таки ж здобувши свої політичні преференції. Потім, постійне культивування поразок, нагнітання зради у суспільстві. І хто це робив? Першими в лавах “експертів” і “лідерів думок” завжди були і є ті, кого війна жодним чином не стосується.
Далі почалась хвиля повернень із фронту. Люди, які очікували повернення із сходу воїнів іноді, по дитячому наївно, довантажували колишніх бійців своїми нереалізованими мріями і бажаннями. Суспільство, у широкому розумінні цього слова, бачило у “АТОшнику” взірець чесності, справедливості, жертовної праведності і наділило це слово певним месіанським змістом. Наділило цими якостями нажаль саме слово “АТОшник”, але за цією абревіатурою втратило людину. 

Ми забули, що рік, чи кілька років тому, сусід Петро, чи брат колеги по роботі Сашко йшли у добробати, у військкомати пересічними людьми. Геть не хотілось думати, що наше “я” з освітою, престижною роботою, а іноді просто від любові до себе, часто потайки посміювалось над тим Петром і Сашком. Зараз, вони повернулись, вони зробили більше ніж “я”, тому повинні від нині зажди робити більше і ніж “я”. 

Так само важко і “АТОшнику”, який нещодавно був простим собі, навіть пересічним “маленьким чоловічком”, а тепер він герой. Дехто гармонійно влився в новий образ і охоче взявся до справи, але більшість цією новою соціальною роллю були зкуті і відчували певну безпорадність.
Розчарування цих двох груп не довелось чекати довго. Суспільство, у широкому розумінні цього слова, від захвату і певного обожнювання воїнів швидко перейшло до табору заздрості і розчарування. 

“Чого все тільки АТОшнікам?”, “Кругом одні герої! А як же ми, прості громадяни!”, “Ви повинні змінити систему. Допоможіть боротись із владою!”, “Ми вам допомогу збирали, тепер ви нам винні!”, “В селі лазило “алкашня”, потім загребли в армію і тепер “герой”, “Ой, та шо там. То хіба война? Якби шось серйозне почалось, я б тож пішов” - такі думки спочатку потайки а потім і в голос не соромилось озвучити суспільство, у широкому розумінні цього слова.

Колишні бійці, нагромаджені суспільною відповідальністю і мотивовані підтримкою із запалом ринули “змінювати систему”. Але, не маючи уявлення, як та система працює, наштовхнулись на проблему біганини на місці. Намагаючись легітимно зайти у відповідальні структури і йдучи на вибори, аби презентувати думку громади, яка донедавна “зобов’язувала” щось робити, “АТОшніки”, правда не всі, вперлись у не розуміння ролі одинокого представника у колегіальному органі і найбільше розчарування для нових лідерів громадської думки, певно стала власне слабка підтримка тих хто спонукав брати владу у руки. 

Минуло, трохи часу і в трикутнику “громадськість - влада - АТОшніки” стався збій. Громадськість вимагала якихось дій від бійців, але не підтримувала їх рух у владу. Бійці мотивовані громадою не розуміючи алгоритму роботи влади спочатку кидали “чиновників” і інших представників влади до смітників або вчиняли подібні малоефективні для реальних справ дії. Влада, як завжди балансуючи між двох вогнів, витягувала із двох таборів найбільш активних та купувала їх вплив преференціями і уявними привілеями. В одночас підливаючи масла у вогонь проштовхуючи резонансні рішення. 

Яскравим прикладом всього вище описаного є ситуація із виділенням земельних ділянок депутату міської ради міста Черкаси та батькові депутата Черкаської обласної ради, за сумісництвом заступнику міського голови міста Черкаси.

Оскільки літер тут уже багацько, спробую вставити свої 5 копійок щодо ситуації, що сталась у наступній частині.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Поминальні дні - в якості культурної екскурсії. ч.1

Вам доводилось колись бувати на великому весіллі, там де женщіни одягненні по останньому слову моди (мєха, перли, каблуки й болото), де мужчини, мов гусари, всі як на підбір, в костюмах (хто у випускних, а хто у весільних), якщо мужчини стоять купками,табачать чи просто гомонять, то не озброєним оком можна одразу побачити тенденції модних базарних бутіків того чи іншого року. Якщо гурт збирається з однолітків, то можна взагалі всю колекцію сезону "Випускний-Весілля" побачити. Якщо не доводилось побачити своїми очима се дійство, то не гайте часу і мерщій плануйте на вихідні (в якості культурної екскурсії) відвідати безкоштовне (на відміну від весілля) шоу, що носить назву "Поминальні дні". Мені пощастило, що з дитинства мене намагались привчати до всілякого роду "життєвого" етикету. Не того, де розповідають, що в лівій руці тре тримати вилку а в правій стакан, а такого знаєте, злободенного напівритуального. Мені бабуся забороняла їздити на в

Володарі часу

Замав нову звичку. Ще взимку в героїчному місті на Че (м.Черкаси) люд (у основі своїй з фейсбуку) протестуючи проти свавілля перевізників кріпко і гонорово сказав: "Всьо, галяк! Ми вашими коритами не користуємось! Катаєм на траліках або на крайняк ходим пішки". Мені ця ідея припала до душі і вирішив я долучитись до цього безпрецендентного прояву громадської ініціативи та й почав шльопати на роботу пішки. Добре, що до роботи мені не далеко, всього 3,5 кілометри, та і в межах мегаполісу (м. Черкаси) поняття "далеко" доволі суб'єктивне, адже маючи хоча б крапелиночку сили волі місто можна пройти з кінця у кінець за годину (ну дві якщо ви вже геть інфузорія). Так от, я взагалі не про це. Поки була зима ходити пішкарусом було круто, але не дуже цікаво. На третій чи четвертий день зустрічаєш по дорозі уже знайомі обличчя. Знаєте як воно у маршрутках буває, протупиш раз у тисячоліття, заходиш у автобус глядь по сторонах, а там не знайомі люди і тут розумієш шо