Шани заслуговує тільки той, хто шанує самого себе.

Через кілька днів ми будемо святкувати чергову річницю прийняття основного закону нашої держави. Прикро, що кожного року перед нами постають нові виклики та загострюються, здавалось би, давно забуті проблеми. Так цього року до Дня Конституції розгорівся скандал з циганами. Чесно кажучи, читаючи Чорновола все більше переконуюсь у його всеосяжному прозрінні і далекому баченні впливу тогочасних подій на майбутнє (наше сьогодення) України. Тільки одному дивуюсь і ніяк не можу зрозуміти, чому ці проблеми виникають саме зараз, а не 5 - 10 років тому...?

Ну, певно, час покаже підводні течії сьогоднішніх процесів, а поки читаймо Чорновола від серпня 1996 року.

"Пригадую, як в часи становлення Руху, намагаючись сконсолідувати все населення України навколо державницької ідеї, ми повторювали фразу: «Хочемо такої України, в якій росіянин житиме краще, ніж у Москві, а єврей – як у Єрусалимі». Теза спрацьовувала, міжнаціональних конфліктів ми, слава Богу, уникли. Але чи не засівали ми тоді необачно зерна майбутньої неукраїнської України, якою є поки що наша держава?

Бо хоч би як добре жилося в Україні росіянину чи угорцеві, їм ніколи не буде краще, ніж у Москві чи Будапешті, бо там – основний пласт їхньої культури й духовности, неперервність їхньої історії. Будучи меншиною в іншій державі, неминуче доводиться адаптуватись до більшості, навіть зберігаючи свою етнічну ідентичність.

Ми любимо хвалитися, що наше законодавство про національні меншини й практика його застосування чи не найкращі у Європі. Але не хочемо признатися, що, запобігливо піклуючись про росіян, румунів, угорців, часто забуваємо про корінну українську націю; що в нас досі не опрацьована й не взята на озброєння вищим керівництвом держави ідеологія українського державотворення, наша «національна ідея».  Це виявилось під час прийняття Конституції України, коли зіткнулися дві концепції держави: національна («європейська»), що передбачає державне самовизначення на своїй землі корінної («титульної») нації, - і космополітична («американська»), що фіксує створення держави різноетнічним конгломератом людей, що поселилися на певній території.   

На щастя, перемогла наша концепція – і в преамбулі Конституції з’явилися положення про багатовікову історію українського державотворення, відповідальність перед попередніми поколіннями, здійснення українською нацією права на самовизначення. Символами держави закріплено національні символи українського народу, а українську мову визнали єдиною державною, якій має бути забезпечено «всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Прирівнявши росіян до решти національних меншин України, зокрема щодо мовних гарантій, включивши в Конституцію за пропозицією фракції Руху поняття «корінні народи» (кримськотатарський, гагаузький ті ін.), що вимагають особливої уваги держави, ми, здається, досягли в Конституції оптимальних співвідношень між державною нацією і правами нацменшин, що відображено, зокрема, в ст. 11:

«Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України».

Це так на папері. А в дійсності?

 Я брав участь у зустрічі української делегації з президентом Туреччини, де прем’єр-міністр Криму Демиденко (уродженець Кагарлика пі Києвом) потішив главу сусідньої держави тим, що «кримський народ, як і народ України, хоче дружити з Туреччиною». Не знаю, чи на відпочинку в тому ж Криму Президентові унітарної України зручно користуватись  введеним політичним авантюристом Мєшковим московським часом – для підкреслення єдності з Росією. Бо мене зовсім не потішила, наприклад, репліка диктора Кримського державного телебачення: «У нас в Росии, в часности, в Криму…»

 А ось Закарпаття, де теж увели свій окремий від усієї України «будапештський» час. Коли колеги Устича у Верховній Раді працювали над удосконаленням проекту Конституції, прагнучи надати їй української суті, сам народний депутат Устич, він же голова облдержадміністрації, підписував постанову про відзначення в Закарпатті 1100-річного ювілею приходу угрів з Азії в Подунав’я, зокрема про встановлення на Веричанському перевалі  між Львівською і Закарпатською областями 9-метрового пам’ятного знака зі словами: «З нагоди 1100-річчя віднайдення батьківщини». Саме тут, на думку угорських шовіністів, починається «Велика Угорщина». І, до речі, саме тут березневі дні 1939 року угорські та польські окупанти розстрілювали захисників Карпат, карпатських січовиків України. А всього за неповні 6 років мадярської окупації Закарпаття, окупанти загнали в концтабори 185 тисяч закарпатських українців, замордували кожного шостого мешканця краю.

Коли закарпатська влада дозволила угорцям купити на перевалі 0,2 га землі й почати спорудження постаменту…, буря протестів сколихнула Закарпаття. Рішучі дії організації Руху Закарпаття та Львівщини, неодноразові звернення до Президента та МЗС нібито призупинили спорудження цього пам’ятника національної зневаги, але чи остаточно? А до недобудованого постаменту вже почалося паломництво шукачів своєї батьківщина на чужій землі… Якщо згадати, що кілька районів Закарпаття за останні роки буквально всіяні угорськими пам’ятниками й меморіальними дошками, що на сільрадах угорських сіл висять державні прапори Угорщини, а не України, що при потуранні влади області й кількох районів групка політичних шарлатанів створила «нелегальний» «уряд прикарпатської Руси», переконуючи закарпатських українців в їхній етнічній окремішності від решти українців, що маріонетковий «прем’єр» цього «уряду» очолює кафедру в Ужгородському університеті, ортуючи душі молоді антидержавною пропагандою, - то залишиться тільки, голову схопивши в руки, заволати: «Нещасна Україно! Коли ж народ почує себе господарем на власній землі!?».

Ні, ми не хочемо розбрату між державною українською нацією і національними меншинами – росіянами, угорцями, румунами, поляками. Хай їм живеться добре на нашій землі. Але нехай вони шанують державу, громадянами якої стали, її державну мову й народ, серед якого їм судилося жити.

Однак шани заслуговує тільки той, хто шанує самого себе…
Бо Україна починається з тебе!"  

                                                                                                                                   Серпень 1996 р.